Поради спеціалістів

Емоційний стан і стресостійкість педагога безпосередньо впливають на емоційний стан учнів та атмосферу в групі. Тому надзвичайно важливо, щоб педагоги подбали про себе в періоди високої невизначеності та стресу, щоб знайти власні ресурси стійкості та життєвої енергії. • Пам'ятайте про особисті значення. Стрес і перевтома призводять до того, що люди починають сумніватися в правильності своїх дій і рішень, або, навпаки, беруть це на свої плечі занадто велику відповідальність. Під час війни такий дисбаланс у поведінці яскраво виражений, оскільки людина перебуває в стані незахищеності та втрачає свої здібності контролювати ситуацію. Звернення до особистих почуттів допомагає відновити баланс. Варто відзначити, чому була обрана професія вчителя, яку цінність має така діяльність, що вас надихає і мотивує. Вам потрібно сформулювати свої думки в одному-двох реченнях, візьміть і запишіть їх, зобразіть в малюнку чи колажі та розмістіть на рівні очей у робочій зоні. • Рефлексувати. Важливо розпізнати, на які процеси та проблеми в професійному та приватному житті можна вплинути, а які знаходяться поза зоною контролю. У ході рефлексії варто відповісти на такі запитання: • Які звички та практики добре працюють, приносять результат та наповнюють вас ресурсом в професійному та особистому житті? • З якими проблемами ви стикаєтесь, чи можете на них вплинути? • Що для цього потрібно та які ресурси впливу ви вже маєте? • Які ресурси для вирішення проблем ви можете залучити або які нові ідеї та способи використати? • Трансформуйте свою діяльність. Слід розглянути можливість адаптації практик навчання та виховання, щоб зробити їх більш актуальними, ефективними та комфортними в сучасному середовищі. Наприклад, внести в план уроку вправи на саморегуляцію, пошук ресурсу для подальшої роботи та відновлення емоційного стану. • Інвестуйте в професійні та особисті відносини. Залучення громади, підтримка близьких та однолітків допомагають пережити стресову ситуацію, пов’язану з війною, соціальна підтримка допомагає відновити безперервність життя. Варто будувати коло професійних контактів, приєднуйтеся до професійних спільнот і платформ для обміну досвідом та пошуку нових цікавих форм роботи. Корисно приділяти достатньо часу спілкуванню з близькими і друзями, підтримувати емоційний зв'язок і піклуватися один про одного. • Знайдіть час для відпочинку. У зв’язку з необхідністю адаптації навчально-методичних матеріалів і зі збільшенням робочого навантаження межі між роботою та особистим часом часто стираються, і перемикатися стає все важче. Варто змінити рід діяльності, знайти баланс між розумовою працею та фізичною активністю. Необхідно визначити час, що присвячений тільки собі та своїм близьким - це може тривати кілька годин вранці і ввечері. • Визначте та використовуйте ресурси відновлення. У стресовій ситуації здатність відновити свої ресурси має першочергове значення, тому вам потрібно прислухатися до себе та визначити джерела своїх ресурсів. Кожна людина має своє унікальне поєднання ресурсів для боротьби з несприятливими обставинами. Слід визначити, що сприяє відновленню емоційної рівноваги: ​​фізичні вправи, творчість, читання, музика, спілкування, ходіть на прогулянки тощо та регулярно приділяйте час цим заняттям. • Розставте пріоритети та поставте чіткі цілі. Кожен день або тиждень складайте список завдань для виконання (не більше десяти). Потім потрібно розставити пріоритети по кожному з пунктів формуючи своєрідну «оцінку» завдань. На наступному етапі необхідно визначити три найважливіші завдання і зосередити на них основні зусилля. Формулюючи цілі, важливо враховувати різні сфери життя та те, як вони узгоджуються з особистими цінностями. Формулюючи власні цілі, пам’ятайте, що вони мають бути конкретними, вимірними, досяжними, актуальними та своєчасними. • Хваліть і винагороджуйте себе. Важливо навчитися відзначати маленькі та великі перемоги. Щодня або щотижня необхідно аналізувати прогрес у досягненні цілей, записувати найважливіші моменти в блокнот. Обов’язково винагороджуйте себе за виконання завдання.

Війна, як і будь яка екстремальна ситуація, загострює проблеми людей, які були й до цього. Зокрема це стосується насильства в родинах. Коли люди, які живуть в постійному стресі, опиняються в одному приміщенні, залежать один від одного та не можуть відволіктися, нерідко виникають ситуації домашнього насильства. Поки що немає статистики таких випадків під час війни, але, як і в будь-яких екстремальних умовах, зараз – момент підвищеного ризику. Домашнє насильство - діяння (дії або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються в сім'ї чи в межах місця проживання або між родичами, між колишнім чи теперішнім подружжям або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім'єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь. Під час війни від домашнього насильства найбільше страждають традиційно вразливі категорії - жінки, діти, люди похилого віку, особи з інвалідністю, вимушені переселенці. Діти відчувають на собі подвійний вплив війни. Якщо у родині, де відбувається домашнє насильство, є діти - не варто тішити себе ілюзіями, що вони нічого не помічають й на них така ситуація ніяк не вплине. Діти все бачать, все відчувають, й нездорові стосунки між батьками можуть травмувати їх навіть більше за те, що вони побачили на війні. Дитина - свідок (або очевидець) насильства – теж постраждалий від домашнього насильства. Відповідальність за домашнє насильство несе кривдник із числа таких осіб: 1) подружжя; 2) колишнє подружжя; 3) наречені; 4) мати (батько) або діти одного з подружжя (колишнього подружжя) та інший з подружжя (колишнього подружжя); 5) особи, які спільно проживають (проживали) однією сім’єю, але не перебувають (не перебували) у шлюбі між собою, їхні батьки та діти; 6) особи, які мають спільну дитину (дітей); 7) батьки (мати, батько) і дитина (діти); 8) дід (баба) та онук (онука); 9) прадід (прабаба) та правнук (правнучка); 10) вітчим (мачуха) та пасинок (падчерка); 11) рідні брати і сестри; 12) інші родичі: дядько (тітка) та племінник (племінниця), двоюрідні брати і сестри, двоюрідний дід (баба) та двоюрідний онук (онука); 13) діти подружжя, колишнього подружжя, наречених, осіб, які мають спільну дитину (дітей), які не є спільними або всиновленими; 14) опікуни, піклувальники, їхні діти та особи, які перебувають (перебували) під опікою, піклуванням; 15) прийомні батьки, батьки-вихователі, патронатні вихователі, їхні діти та прийомні діти, діти-вихованці, діти, які проживають (проживали) в сім’ї патронатного вихователя. Згідно законодавства України за вчинення домашнього насильства передбачена відповідальність. Домашнього насильста можна уникнути, якщо жертва не буде мовчати. Куди звертатися у випадках домашнього насильства: • до Національної поліції за номером 102 та повідомити про факт насильства; • на Урядовий контактний центр 15-47, де цілодобово надаються інформаційні, психологічні та юридичні консультації чоловікам та жінкам, які постраждали від домашнього насильства, насильства за ознакою статі, насильства стосовно дітей, або з питань загрози вчинення такого насильства та психологічної допомоги потерпілим від домашнього насильства жінкам, чоловікам, дітям; • до безкоштовного номеру системи безоплатної правової допомоги 0 800-213-103; • до національної «гарячої лінії» з питань запобігання домашнього насильства, торгівлею людьми та гендерної дискримінації 0-800-500-335 або 116-123 (короткий номер з мобільного).

Триває вторгнення Росії в Україну. Збройні Сили України героїчно відбивають атаки ворога, а мільйони українців переховуються у бомбосховищах. Як говорити з дітьми про війну? Яких правил слід дотримуватися та чого точно не можна робити? Поради психологів «Як говорити з дітьми про війну, не нашкодивши їм» · Дати дитині відчуття безпеки Дітям будь-якого віку дуже важливо відчувати безпеку. Вони мають бути впевнені, що коли приходять до своїх дорослих, яким довіряють — отримають відповідь. · Терпляче відповідати на ті самі питання знову Діти, особливо маленькі, можуть ставити ті самі запитання знову і знову, ходячи по колу. Дорослим треба бути готовими щоразу терпляче відповідати на ці питання. Знову і знову казати, що з нами все буде добре, все буде гаразд, українська армія хоробро і професійно нас захищає. · Давати тілесний контакт У будь-якій тривозі завжди задіяне тіло. Тому важливо обіймати, давати відчути кордони. Разом вовтузитися, будувати халабуди. · Відповідати лише на питання, які ставить дитина Із 4–5 років діти можуть приходити з питаннями про війну, про насилля. Дітям такого віку важливо давати інформацію коротко. Відповідати саме на те питання, яке ставить дитина. Не підіймати тих аспектів, про які дитина не запитує. · Проговорювати рутинні речі Нагадувати дитині, хто є поруч, до кого можна звернутися, коли потрібна підтримка. Проговорювати інформацію, яку дитина повинна знати відповідно до віку — адресу, кого з дорослих і де можна знайти, якщо дитина опинилася сама. · Нагадати, хто є поруч з дитиною Дошкільнятам і молодшим школярам важливо дати зрозуміти: «Я поруч з тобою. А ще поруч з тобою є…» — перерахувати тих близьких, які піклуються про дитину і до яких вона може звернутися. Показати, що війна — це десь далеко, а тут є твій великий, безпечний, спокійний дорослий. · На небезпечній території повторювати план дій Нині вся Україна зазнає атак ворожих російських військ. Тому важливо говорити, що ми знаємо, як убезпечити себе. Повторювати з дитиною, що треба робити, якщо ти чуєш сирену чи постріли, під час пожежі, чого робити не можна. · Показати згуртованість солдат Коли діти молодшого віку запитують щодо солдат, які гинуть на війні, вони опосередковано питають: «Чи я в безпеці? Чи це може статися зі мною або моїми близькими?» Тоді доречно пояснити: «Солдати — люди, для яких це робота. Вони нас захищають. Поруч з ними є багато людей сміливих, відважних. Вони захищають також один одного, допомагають один одному». Тобто дати відчуття згуртованості й спільноти. Це особливо важливо, коли серед близьких є люди, які беруть участь у бойових діях — треба дати розуміння, що він там не сам, поруч з ним є той, хто про нього може подбати. Такий образ є терапевтичним і підтримувальним для дітей будь-якого віку. · Дозволити почуття Відповідь «не хвилюйся» не позбавить тривожного імпульсу. Можна казати: «Я бачу, що ти хвилюєшся за солдат, за людей, довкола яких війна. Я теж хвилююся». Показати, як саме дорослі переживають ці почуття, як справляються зі своїм страхом. Допомогти прожити цей імпульс — дати глину, помалювати, адже дитина не завжди може виразити словами свої почуття. · Не формувати упередження Треба бути обережним, бо, пояснюючи тему війни, можна надовго дати упереджене ставлення до певної нації, категорії людей, обставин. · Не закріпити негативні реакції Є небезпека закріпити негативні патерни поведінки для певного психоемоційного стану. Наприклад: коли тривожно — батьки починають агресувати. Дорослі можуть самі потрапити в цю воронку почуттів і поділитися цим з дитиною. І надалі вона саме так реагуватиме на тривогу — агресією. Тому слід бути свідомим свого стану і намагатися контролювати свої реакції. · Емоційний стан важливіший за слова Стан, у якому дорослі говорять з дитиною, важливіший за слова, якими вони говорять. Дитина має бачити, що дорослий стабільний. Так, він має право на свої почуття. Дорослий хвилюється, переживає, співчуває, але він залишається стабільним — для дитини це найважливіше. Страх втрати контролю — найбільший для дитини після страху втрати близької людини. Коли дитина бачить, що дорослий не контролює ситуацію, не контролює сам себе — це лякає, і тут можливе потрапляння в дуже глибоку воронку тривожності, з якої важко вибратися. Дитина весь час перевірятиме, чи мій дорослий у порядку, що з ним відбувається. Це дуже виснажує емоційно. · Звернути увагу на зміни в поведінці дитини Коли дитина не ставить запитань — це не означає, що тема її не зачіпає.У дитини ще немає розуміння контексту, власного інструментарію для психічного опрацювання інформації, і тоді лімбічна система мозку дає свої сигнали. А вона відповідає, зокрема, за емоційно-мотиваційну сферу, наприклад, агресію, страх, за навчання, пам’ять, формування біологічних фаз сну. І тоді дитина може поведінково показувати те, про що не говорить. Наприклад, дитина почала гірше спати, їй сняться жахи. Діти молодшого шкільного віку іноді регресують — поводяться, як молодші, й навіть починають говорити, як малюки. Тілесні прояви тривожності — смоктання пальця, обкушування нігтів, нічний енурез — це все ознаки, що щось відбувається. · За тривожних симптомів — дотримуватися ритуалів і розмовляти Якщо ви бачите тривожні сигнали, можна спробувати дати раду самим, у першу чергу повернути чітке дотримання щоденних ритуалів: сну, прогулянок, прийомів їжі. Треба пробувати говорити з дитиною, питати: «Ти щось побачив, що тебе вразило? Щось трапилось у школі?» Але дитина може не пам’ятати, психіка може витіснити побачене. У моїй практиці так бувало, що ні батьки не знали, ні дитина не могла пригадати, що трапилося, а в процесі арттерапевтичних вправ причина проявилася. Коли тривога виходить на свідомий рівень, її можна взяти, трансформувати, намалювати, замкнути, покласти в скриню і потім з нею щось робити. · Грати Коли є ознаки, що дитину щось налякало, вразило — з дошкільнятами і дітьми молодшого шкільного віку треба грати. Лімбічний мозок теж займається програванням страху. Грати слід так, як дитина сама поведе, не потрібно нічого нав’язувати чи пропонувати. Треба асистувати, супроводжувати в цьому процесі, ніяк не вести. Діти добре самотерапевтуються через гру. · Слухати дитину уважно Треба бути поряд з дитиною, слухати її. Особливо це потрібно підліткам, хоча іноді здається навпаки. Їм важливо знати, що ваша увага з ними, ви не у смартфоні, а дивитесь очі в очі. Цей контакт є запрошенням до діалогу: «Ти можеш мені довіряти, можеш мені сказати, я поруч і підтримаю». · Дати імпульс на дію Після кількох діб у бомбосховищах діти і дорослі відчувають безпорадність. Важливо вселяти розуміння, що хоча б трохи, якийсь мікропроцес від них залежить. Можна написати листа, намалювати листівку солдатам і запостити в соцмережах, надіслати допомогу солдатам. Багато залежить, у що вірить родина: якщо це прийнятно, можна помолитися, хай навіть своїми словами. · Говорити про те, як дитина може підтримати близьких у небезпеці Якщо рідні дитини перебувають у найбільш небезпечних районах бойових дій, варто розповідати, що вони роблять, змальовувати картинку, що відбувається. Проговорювати прості, лаконічні механізми, як можна підтримати одне одного і тих, хто в небезпеці, — поговорити з ними телефоном або написати в месенджер, якщо це можливо, заспокоїти, розповісти про себе. · Називати речі своїми іменами Не можна говорити про загиблих, що вони «заснули», «пішли», бо це може нав’язати страх, що спати — означає померти. Треба казати як є — людина померла, якщо дитина про це питає. · Говорячи про смерть, повертати в точку безпеки Діти розуміють, що життя кінечне. Із 4–5 років вони починають ставити ці запитання, це вікова норма. Відповідати слід залежно від того, у що родина вірить — що відбувається з душею. Говорячи з дітьми про смерть, важливо повертати їх у точку безпеки. Завжди закінчувати цю розмову словами: «Ти тут у безпеці, і я у безпеці, ми будемо жити довго. Ми знаємо, що робити, щоб подбати про себе». У дорослих можуть бути свої страхи, але дитині треба дати відчуття: «Я все контролюю, я велика як скеля мама, і ти в безпеці». · У разі втрати близької людини дитина має спертися на стабільного дорослого Якщо загинув хтось із близьких — важливо, щоб з дитиною залишався хтось більш-менш стабільний. Саме завдяки цій людині дитина може відчувати, що її дитячий світ не розвалився повністю. Зрозуміло, що втрата когось із близьких — це трагедія, і тому потрібен хтось, на кого дитина може спертися. Бо спертися сама на себе вона не здатна. Потрібно горювати, плакати, дозволяти і не зупиняти ці прояви, згадувати, говорити тільки, скільки їй потрібно. Багато обіймати. Згадувати весь рід, тих, хто метафорично стоїть за нами, ніби янголи-охоронці. Розповідати, що роблять ті, хто зараз із дитиною, щоб зміцнювати безпеку і родинні зв’язки. Спираючись на цю умовну стабільність дорослого поруч, дитина може вийти і без допомоги психолога. · Контейнувати почуття Важливо, щоб був хтось, хто може контейнувати почуття дитини — тобто назвати їх, прийняти почуття, які є нестерпними для дитини. Сказати: «Я бачу, як тобі погано. Мені теж важко. Ти можеш плакати, ти можеш горювати, я буду з тобою». Говорити про те, що відчуває дитина. Проговорювати знову і знову те, що відбувається, плакати разом, горювати разом. · Звернутися до психолога, коли дорослі самі не справляються з горем